Катерина Синюченко

Термін проби завершений (продовжено до 01/03/2019)
 (01-01-2018)

Вмілості

Вмілість
Любитель/-ка мистецтва 3
Вмілість
Природознавство 3
Вмілість
Астрономія 3

Життєпис

Навіть не знаю з чого почати. Знаєте, коли мені кажуть розкажи хронологію свого життя, або коротко про те що було до цього чи просто якісь історії з дитинства я завжди гублюсь. Ну а хіба то реально отак за секунду згадати що сталось за всі мої майже 19 років життя? Ну мінус перших 2-3 роки, бо то згадати для мене певно не реально, хіба і слів батьків. А вони розказували декілька фактів: істерик і припадків у магазинах у мене не було, завжди засинала коли ми тільки-тільки виходили з дому та перший зуб з’явився в 10 місяців. Погодьтесь, що з цією інформацією далеко не зайдеш? Але спробую все ж розказати Вам хоч маленьку частинку свого довгого шляху. Отож, починаємо! Хочу написати, як у всіх книжках шкільної програми. Народилась Синюченко К.О. у мальовничому, сучасному та комфортному місті Вінниця 28.07.2000 року. Батьки сумлінно виховували Катрусю та намагались причепити їй любов до прекрасного, навчити життєвої моралі та завжди підтримували у важких ситуаціях. Думаю досить художніх слів і далі буду писати по суті. Взагалі на хвилинку задумалась, що було б легше, якби за мене хтось зібрав дані, дати, події, а я б їх просто описала, але потренуємо пам’ять. Про дитинство я можу сказати, що я була активною розумашкою. Мені завжди давали головні ролі у виставах, я співала, танцювала, розказувала вірші, як в школі так і в садочку. У садочок мене завів мій друг за ручку, тому не було ані сліз, ані скорочених перших днів без сну. Безмежно вдячна музичному керівнику, яка виявила у мене задатки до музики і так почалась моя історії в мистецтві. Батьки певно відразу відвели мене до школи мистецтв, але танці не моє, малювання завжди віддавала татові, а от фортепіано і спів – як рибка у воді. Та все ж я пройшла і жорстоку школу. 4 роки я займалась музикою аматорським чином, а потім мені запропонували перейти до музичного училища, яка дуже популярне і достатньо професійне у нашому місті. Зараз я ні про що не шкодую і пишаюсь собою, але тоді то було пекло. У мене не було вихідного на тижні, я жила від вівторка до п’ятниці. Любила лише середу та четвер, бо на хоровому співі всі дивувались, що я не пішла на вокальне відділення, а сольфеджіо, яке всі ненавидять, я обожнювала. А з фортепіано були трабли. Моя викладач була старої закалки, тому крики і приниження були її головним інструментом. Хвалила вона лише на концертах та іспитах. Закінчила музичну я екстерном. Простіше було вивчити програму за випускний клас, аніж терпіти далі. Та загалом я й досі граю у вільний час та всім серцем люблю музику. У школі усе завжди було прекрасно. Я усі 11 років була відмінницею, тому похвальні листи, грамоти, відзнаки і медалі для мене то норма. Я мала такий авторитет, який виручав мене у різних ситуаціях. Ніколи не була ботаном, а завжди вміла влучно себе презентувати та виконувати тільки найважливіше. Пару слів про громадське життя. У 2013 році я прийшла в Пласт. Тоді я ще не знала, що полюблю цю організації, знайду тут друзів і другу половинку, Скоба з ОЗО між іншим). З організацією у мене купа спогадів. Ночівлі на українських вокзалах, знайомства зі скаутами за кордоном, табір з найсуворішими пластунами з Житомира, недоспані ночі та завантажені дні коли ти в проводі, магія ватри, гори та постійні випробування, як моральні так і фізичні. Паралельно я почала займатись волонтерською діяльністю у 2014 році. Волонтер на марафонах, організатор всеукраїнської благодійної акції «Серце до серця», координатор студентського проекту «Твоя країна» та ще багато чого цікавого. Але є одна відмінність між волонтерською організацією і Пластом. У 2016 році я це прекрасно зрозуміла. Пласт – це сім’я, яка ніколи не розпадеться. Так люди приходять і йдуть, але від однієї недомовки та непорозуміння не розпадається організація. На жаль з волонтерами так і сталось. Зараз я навчаюсь у найкращому економічного ВНЗ України, а саме ДВНЗ «Київському національному економічному університеті імені Вадима Петровича Гетьмана». Завжди казала і кажу – я потрапила туди куди хотіла. Колись кричала, що ніколи не буду економістом і ніколи не буде жити в Києві. Але доленька повернула інакше і я їй вдячна. Тут важко, тут мало вільного часу, тут багато вимог, але тут така розумні, цікаві та цілеспрямовані люди, що хочеться щодня працювати над собою і знаходити тисячі плюсів у виборі, який я зробила після ЗНО. Сподіваюсь у мене ще є шанси стати вірлицею, а якщо ні, то я завжди буду нею в душі, бо мене любить, підтримує та оберігає моя пластова сім’я.